Помилки батьків. Чи можливо їх уникнути?

 

Слід визнати: ми всі робимо помилки у вихованні дітей, як маленькі, так і великі Одні з нас визнають ці помилки і намага­ються їх виправити. Інші пере­конані в своїй непогрішимості й категорично відкидають навіть думку про те, що вони зробили щось неправильно. З наших по­милок виростають великі ди­тячі психологічні травми. Діти налаштовуються на зневіру до дорослих. У них можуть сфор­муватися агресивні реакції на помилкову поведінку батьків, на зневагу до них. Це може при­звести до агресивної поведінки дитини, особливо підлітка, вдо­ма, у школі, серед однолітків. А згодом уже, створюючи свою сім'ю, така людина часто вда­ється до насильницьких дій сто­совно близьких у своїй сімї.

Обговорімо, які помилки є типовими для багатьох батьків і що нам робити, якщо ми вже образили свою дитину.

 На думку італійського психо­лога Ади Делла Топпе, одна з най­поширеніших помилок батьків — це зловживання владою. Для ма­леньких дітей світ наповнений чудовими відчутними речами і населений напівбогами-батьками, які годують, зігрівають, пестять, навчають, лікують, підтримують і карають. Інший відомий аме­риканський сімейний психолог Джон Бредшоу нагадує всім нам, що маленька дитина в присутнос­ті дорослих, які в декілька разів вищі та важчі за неї, почувається так, як почувалися ми в присут­ності велетнів. Щоб вижити, ми б погодилися виконувати їхню волю у всьому, робити все, що нам наказують.

 

У багатьох батьків виникає природне запитання: «А як же з авторитетом батьків?» У домінаторній, тоталітарній сім'ї авторитет батьків ототожнений із засобами насильства над ді­тьми, демонстрацією своєї пе­реваги над ними. Батьки іменем авторитету допускають значну нетактовність стосовно дітей, сварячись на них в присутності незнайомих людей, вихваляю­чись їхніми успіхами. А чому соромитись? Адже діти — наша власність, наші раби. Вони й так завжди любитимуть нас.

 

Зловживаючи своєю владою, батьки визначають, що має ці­кавити дитину, дозволяють або забороняють, не питаючи навіть думки дитини. «Що вона там може розуміти?», «Ми ж краще знаємо, в чому для неї користь і щастя».

***

В одній сім'ї телевізор для дорослих був набагато важли­вішим, ніж справи онуки, з якою вони проживали в одній кімнаті комунальної квартири. Тому при­готування дівчинкою уроків пере­творювалося на щоденне знущан­ня. Дівчинка повинна була робити уроки в куточку, за виділеним для цього краєчком обіднього столу під гучний акомпанемент теле­візора. Чи можна дивуватися, що ця дівчинка прагнула завжди на вулицю, подалі від «комфортної» домашньої атмосфери?

І що ж дитина? Як вона по­чувається, коли ми зловживаємо владою? Виявляється, наша авто­ритарність не робить дитину щас­ливою. Починається все з того, що малюк перестає радіти при­ходу дорослого. Навпаки, у нього псується настрій, він ховається, стає несміливим, боязким. Раптом ми дізнаємося, що наша дитина збрехала. Ми лякаємося. Замис­люємося: «Звідки це?». А це ж і є перший наслідок незрозуміло­го і несправедливого покарання. Рветься нитка довіри між дітьми та батьками.

***

Мати дівчинки, відмінниці, дуже страждала від того, що всіма важливими секретами її дочка ділилася не з нею, а з од­ноліткою, своєю подругою. Така благополучна, зразкова дівчинка. Чому? А дівчинка, можливо, бо­ялася наштовхнутися на неделікатність, висміювання.

Батькам дуже важливо знати, які наслідки в душі дитини за­лишають наші вчинки, агресивна поведінка, авторитарність, не­обережні висловлювання. Неваж­ко собі уявити (але часто трапля­ється), розгнівану, а інколи навіть розлючену матір (або батька), що кричить своєму п'ятирічному си­нові: «Я вб'ю тебе!» або «Ти по­гано зробив, я не любитиму тебе». Навряд вона чи він усвідомлюють наслідки своїх висловлювань. Ди­тина слова велетня-гіганта сприй­має серйозно, вірить йому, ляка­ється, можливо, на все життя.

Як же так виходить, що, бажа­ючи дітям любові й добра, ми час­то залякуємо їх, принижуємо, ізо­люємо? Що робити, якщо це вже сталось? Як виправити помилку? Чи не втратимо ми авторитет в очах наших дітей, якщо вибачи­мося перед ними? Все це складні питання. Спробуймо знайти від­повідь хоча б на деякі з них.

 

Сімейні традиції.

В одній неповній сім "і любля­ча, освічена мати вважала, що,оскільки вона сама виховує хлоп­чика, з ним необхідно бути су­ворою. Тому за провини, до яких належали також й погані оцінки або зауваження вчителя, дитину карали ременем. Хлопчик сприй­мав це як належне і не протес­тував. Проте психічні травми, які він регулярно отримував, да­валися взнаки в його агресивній поведінці в школі стосовно одно­літків. Вона набувала дуже небез­печних форм. Мати схильна була звинувачувати вчителів, дітей, але не себе.

***

Якщо ми хочемо, щоб діти довіряли нам, зважали на нашу думку, треба вміти визнавати свої помилки і за необхідності вибача­тися перед дітьми. Ваш авторитет від цього не тільки не впаде, а навпаки — зросте. Якщо дитина розумітиме, що ви така ж людина, як інші, що ви можете зробити по­милку і чесно визнати її, вона до­вірятиме вам, не очікуючи від вас підступності або нетактовності.

Як каже Ада Делла Топпе, до­бре виховати дітей — значить ви­робити у них звичку враховувати, що у людей навколо них рівні з ними права, неухильно керувати­ся принципом, загальним як для дорослих, так і для дітей: «Мо­жеш поводитися гак, як тобі по­добається, але при цьому не зло­вживай своєю свободою, не вико­ристовуй її на шкоду іншим».

Нагадаємо, що в партнер­ській сім'ї конфлікти вирішують мирним шляхом, усі члени сім'ї беруть участь у розв'язанні важ­ливих проблем. У цих випадках батькам легше уникнути помилок зловживання владою, легше по­будувати з дитиною стосунки, які базувалися б на повазі та довірі.

Дитячі страхи.

Багато хто з науковців вважає, що страх стає загальнолюдською проблемою. Саме на цьому акцен­тують увагу суспільства німецькі фахівці. Існує навіть наукова кон­цепція про те, що багато дітей, особливо таких, які мають більш розвинену праву півкулю мозку, вже народжуються з почуттям страху.

Як же ми можемо допомогти нашим дітям, щоб вони почували­ся в безпеці? Про це думає багато фахівців. Вони намагаються зна­йти відповіді на головні запитан­ня: «Як допомогти дитині подола­ти свої страхи? Як не створювати ситуації, в яких у дитини форму­ються страхи?».

Дитину оточує багато незна­йомих предметів. Вона хоче ро­зібратися в тому, як сконструйо­вано речі, які існують норми по­ведінки, звільнитися від почуття страху перед незнайомим світом. І вона звертається з цим до бать­ків.

Батьки дуже часто закрива­ються від проблем і питань: «Це нічого, минеться», «Такого не бу­ває», а найчастіше вони кажуть: «Коли підростеш, це все минеть­ся». У когось із дітей може й ми­неться, але в багатьох дорослих залишаються незрозумілі страхи, які потім добряче псуватимуть їм життя.

Психологи вважають, що існу­ють три найдієвіші способи подо­лання таких дитячих страхів: ін­формування, послідовний досвід та присутність людини, яка може допомогти.

Як рекомендує Ян Дарзату, дуже важливо, щоб дитина, коли в неї виникає страх, відчувала вашу присутність. Виявляється, для дитини вкрай важливою є ваша зовнішність. Вона помічає вас у пітьмі, здалеку. Помітить звуки вашого голосу, ваші за­пахи, доторки. Загалом, ваша присутність допомагає дитині відчути себе в безпеці. І це дуже важливо розуміти — дитина по­чувається в безпеці, коли фізич­но відчуває присутність батьків, які її люблять.

Виявляється, дитина почувається в безпеці, якщо вона знає про настрої матері та батька, про те, що їм подобається і що— ні.Їй тоді набагато легше не потрапити в конфліктні ситуації. А ми часто не звертаємо уваги  на дитину і дуже мало розповіда­ємо їй про себе.